✙ Пломбір Вкусꑭий ✙

✙ Пломбір Вкусꑭий ✙

31-03-2022

20:35

Коротенька історія про те, як ми пережили 4 тижня війни в Маріуполі. Ми, це родина 3 людини, я дружина та 5-річна донечка. Жили ми в Лівобережному районі Маріуполя біля ранкового ринку. В підвалі нашого будинку були сараї, часто коли туди ходив, я думав, що у разі війни там

можна пересидіти. 24.02 ми прокинулися від гучного вибуху о 5:22 ранку. Я одразу взяв телефон, зайшов у твітер, та зрозумів, що це було не тільки в нас, тоді вже я зрозумів, що розвідка наших союзників не помилялася, та велика війна почалася.

Одразу почали продумувати план, подальшого перебування в сараї. Близько 7 ранку пролунав ще один вибух. А о 8 я пішов зі списком до крамниці та до аптеки. По дорозі відніс до сараю воду, ковдру та теплі речі.

В крамниці (атб на Азовстальській) я набрав калорійної їжі, яка довго зберігається (консерви, солодкі батончики) із запасом на тиждень.На касах були величезні черги, ще більші черги були на банкоматах. Дружина тим часом зв'язалася із адміністрацією лівобережного центру культури

Там був більш просторий та затишний підвал. В центрі культури щойно закінчили ремонт. Там відновили все. В підвалі центру культури було багато кімнат, ми зайняли ось таку. Там було тепло та відносно чисто.

Протягом дня я допомагав співробітникам, спускати в підвал стільці із кабінетів. Людей становилося все більше і більше. Читав новини, що на той час вже був обстріляний мікрорайон Східний, та вже були жертви серед цивільних

Здавалося, що це дуже близько та бої от от дійдуть до нас. На вулицю було боязно висовувати ніс. Там була стара жінка, яка вийшла із кравчучкою, щоб купити хліба, але хлібу не було. Її хтось підхопив, та привів до нас, вона плакала, та просилася випустити її, бо за неї хвилюються

Її старий 90річний чоловік, та його 95річна сестра, з молодих ніхто з ними поруч не проживав. Бабусю випустили, та вона пішла додому з кравчучкою, замість хліба їй продали вареники. Жила вона на перехресті Азовстальська/ Межева. мені вже тоді було дуже тривожно за неї.

Хоч в підвалі було тепло, але спати на підлозі була не сама добра ідея, то я пішов до домашнього підвалу, забирати теплі речі та ковдри. Жили ми за 100м від палацу. В домашньому підвалі розмістилися майже всі сусіди. Дітей покладали прям на проході. Я проліз, забрав речі

Та запропонував сусідам перейти до нашего укриття, поки там було місце, але ніхто мене не послухав. А підвал нашого будинку, то таке собі... Холодно, брудно, сиро, каналізація протікає...

Ввечорі директор центру культури провела збори,та оголосила нічне чергування. Попередила,що в неї є інформація, що о 2 ночі буде дуже гаряче,то є висока ймовірність, що до нас прийдуть нові люди, та задача чергових, їх впускати та розміщати,а всіляких маргіналів, щоб ми відшивали

Моя зміна була з 1 до 2 ночі. чергування було спокійне, взагалі вся ніч була спокійна.

Наступного дня напроти нашої кімнати поселилася молода родина, в них є син 4 роки, який подружився з нашою донею, наступні 4 тижні ми провели разом та стали однією великою родиною. В той день до нас приїхали журналісти, зняли сюжет, після якого в нас було величезне поповнення

Хоч вдень було гучніше ніж в ночі, ми ходили щодня додому, поїсти, та помитися. Бо вдома в холодильнику було вдосталь їжі, + був борщ, який я тільки в середу 23 ввечорі зварив. Десь в суботу 26 я пішов в зоомагазин, (перехрестя Меотіди/московська) купити котові корм.

Там я почув реактивний вий а потім десь на півночі гучний бах, то був російський літак, який кинув бомбу на селище Сартана. Ввечорі того дня, до нашого укриття долучилися наші сусіди, в наш будинок прилетів 152мм. Та металеві двері від підвалу заклинило. Всі, хто там був

Вибиралися через вентиляційну форточку. Серед сусідів 200 та 300 не було Тої ночі град прилетів на атб, вул.Азовстальська, від чого став відкритий доступ до складу, та хлопці пішли брати їжу. Я ніколи не займався мародерством, та ніколи того не вітав

Але на той момент до того ставився з розумінням, бо в когось є запас їжі, а в когось нема, та купити її неможна, а добути їжі іншим способом було неможливо. Це все було на общак, одразу почали роздавати дітям солодощі, дорослим сигарети, консерви, та воду.

На рахунок води. Ще на 2 день нам водоканал привіз кілька кубів води, але вона розійшлася дуже швидко, бо до нас почали приходити мешканці району з 5л тарою. Тай взагалі, перші кілька днів всі комунальні служби працювали справно, навіть міський транспорт перевозив безкоштовно

Водопровідна вода в нас ще була, але маріупольська водопровідна вода є технічна, та пити її не бажано, тому був великий попит на питну воду.

Окрім їжі та води з атб принесли дуже багато алкоголю. Прям дуже багато. От тоді до нас прийшли маргінали, не такі як @RescuerMarginal а справжні. Та почався безлад. Адміністрація центру фактично склала свої повноваження, але залишалася з нами. В підвалі ще було все добре

А на 1 поверсі вже був п'яний угар. Потім окупанти знищили енергетичну інфраструктуру, та ми залишилися без світла, без води та зв'язку. Вже горів сільпо проспекті Перемоги, та був знищений остаточно наш атб, хоча там ще було багато їжі. Потім хлопці пішли

До мінімаркету диканька, там були відчинені двері, а персонал крамниці пакував товар в пакети та роздавав всім бажаючим. Потім був обстріляний ринок. А потім почалися бої за школу. Школа, це колишній спортивний інтернат, де з 2014 року розміщалися хлопці з @Polk_Azov

Школу крили всім від градів до кулеметів. Міни свистіли над головою. Кілька влучань було по нам, кілька було в нашому дворі. Коли ось це прилетіло у підвалі підстрибувала підлога

А потім було потрапляння нам в дах, та наш центр культури почав горіти. В підвалі 5 сотен людей, в нас горить дах, на дворі дуже гучно йдуть бої за школу, яка в 150м від нас. Зв'язку нема, ніхто до нас не приїде. А дах палає, як пробитий газопровід...

От така перша частина. Далі буде продовження

Частина друга "Районна адміністрація" Я дуже часто підіймався на перший поверх та з новинами спускався в підвал та доповідав про ситуацію з пожежею. На той момент наша ціль була, щоб вигорів лише дах а все інше залишилося. Все йшло за планом, хлопці відштовхувати лопатами

та граблями палаючі падаючі дошки та балки, відштовхнули подалі від входів у підвал. Раптом до нас завітали офіцери з райвідділу поліції. та почали наполягати на евакуації. Я їм провів екскурсію підвалом, показав,що там безпечно, що дим туди не заходить,що є 3шт окремі входи,які

не оточені вогнем. Але офіцер мене не слухав, він побачив ту кількість народу яка перебувала в підвалі та по радіостанції викликав транспорт для евакуації людей. Фактично дах рятував лише від дощу, а не від снарядів. Стіни були досить міцними завтовшки одного метру.

Перекриття між підвалом та першим поверхом теж було міцним. Ми були в безпеці, але точно того ніхто не знав. До нас прибув автозак автобус Богдан та карета швидкої. За чотири рейси везли повністю всіх. Ми їхала на швидкій, за кермом був наш знайомий оперативник Валентин

Валентин був поранений, із забинтованою ногою, з нього текла кров, але Валентин стрибав так ніби він якийсь гірний козел, він виносив людям речі він, допомагав старим, він їх фактично він їх носив.

Евакуювали нас до лівобережного районної адміністрації, це було чотирьохповерхове приміщення із цокольним поверхом. Цокольний поверх був такий: довгий коридор, ліворуч кабінети без вікон глухі, праворуч кабінети з вікнами. Ми за селилися в глухі кабінети

Нашою хатою став колишній архів, звідти ми повиносили всі стелажі з документами, в кабінет напроти. Кабінетом напроти був склад паперів там було дуже багато туалетного паперу та дуже-дуже багато офісного паперу формату А4. Із ящиків офісного паперу ми зробили імпровізовані ліжка

В кабінетах розміщувалися переважно сім'ї, та декому не лишилося місця і вони розміщувалися прямо в коридорі. То були люди похилого віку або якісь п'яниці та інші маргінали. Про людей,які жили з нами в архіві можна написати окрему кілька томну книгу, та поки що це не так важливо

Старшим над нами оголосив себе майор із лівобережного райвідділку Олексій Філімоненко. Із палацу культури нам вдалося вивести тільки власні речі тому за общаку ніхто нічого не вивіз. Та й з власних речей ми там залишили килим та теплу ковдру, яких нам дуже не вистачало

Отже питання з харчами та водою Олексій вирішив, поліцейські нам підвозили нам їжу та воду. Їжа це було напівфабрикати із складів які горіли але там щось зберіглося, це були заморожені брекети риби,курки,курячих потрухів, фарш, та й все таке. Ця їжа була вкрита чорною сажею

Від горілого пластику. Перші дні війни було пошкоджено не тільки енергетичну інфраструктуру а ще й продовольчі склади та магазини в першу чергу знищували власне склади та великі супермаркети.

Воду нам возили яку качали з криниці вона мала характерний смак морської води тільки була не солона з ароматом йоду та водорослів

Одного разу я почув своє ім'я та прізвище зі словами на вихід!я був сама щаслива людина,бо до мене прийшли гості!То був Данило @daniil_donetsk він в той день нам привіз заморожені мідії креветки та рапани.Я Данилові дав завдання,зв'язатися з моїми батьками та передати що ми живі

Данило пропонував вивезти нас в центр, але я відмовився, тому що майор запевняв що ситуація погана скрізь, в центрі нічим не краще. Згодом я про цю відмову пошкодую. Із креветок ми приготували суп, мідії та рапани спочатку обсмажили та потім потушили із гречаною кашею

Кухарями були молоді хлопці 18-20 років, вони мали сталеві яйця та були справжніми сміливими відчайдухами. Спочатку готували на подвір'ї, потім нам дали рекомендацію не маячити,то наша імпровізована кухня переїхала у закинутий ресторан закинутого готелю Азовсталь

Підйом нас був завжди ранній у 4-5 ранку, одного разу в нас був підйом від бабахів із тими бабахами почалася пожежа

Ми намагалися тушити вогнегасниками але то все була марна витрата вогнегасників. Пожежа зупинилася сама, тому що вітер був на нашому боці та не роздумував той вогонь із сходу на захід.

Це все був не випадковий перельот це був спрямований запланований підпал. В кабінетах, які не вигоріли було таке.

Під час пожежі певна кількість людей почала тікати, та вони перемістилися в будинок який був по сусідству від нас. Там був великий підвал де вони розмістилися.

Продовження

Далі буде

Частина 2 " райадміністрація" Голова 2 Потім в нас закінчувалася вода, та нас перевели на одноразове харчування. Ми чули всілякі плітки що десь там є вода, треба йти туди. А хтось казав треба йти в інший бік. Йти в розвідку часу не було, та й небезпечно

Це відео яке знімав на той момент, коли люди з того евакуйованого будинку шли по воду. Я в них запитав куди вони йдуть, вони відповили, що йдуть на хлібзавод. Я вирішив їх почекати, а потім передати інформацію своїм, про те що є неподалеку вода.

Я їх не дочекався, не дочекався не від того що вони не повернулася, а від того що до мене підійшли військові із синіми рукавами. Військові запідозрили мене, що я ворожий диверсант, перевірили мої речі та і мене. Задали кілька контрольних питань. Після того як я на все відповів

Вони мене відпустили та вибачилася, попросили щоб я віднісся до того з розумінням, тому що в нас є війна. Хлопці які ходили за водою, наступного дня підійшли до нас, та запропонували нам показати дорогу до місця де є вода, щоб в замін ми їм дали порожню тару

Тари в нас було дуже багато тому ми їм не відмовили. Я чув багато пліток, що окупантські військові вже зайшли в Маріуполь, що вони вже окупували наш район, але я про це до останнього не вірив. Я навіть не вірив що вони зайшли в місто. Бо я до останнього вірив що наша хлопці

Тримають оборону на межах Широкіно. Але шляхом до хлібзаводу, на цьому перехоесті я власними очима бачив догораючий бетер без башні, стало моторошно. А полегшало,коли я помітив як поруч валялася башня із літерою z

Двоякі відчуття, з одного боку я відчував радість что що на одну кацапську одиницю техніки стало менше, а з іншого боку було відчуття тривоги, тому що я розумів, що вже кацапи їздять по вулицях Маріуполя. Шляхом шляхом до хлібзаводу бачив як на вулиці лежали трупи деякі накриті

ковдрами, а деякі просто лежали. Хтось без руки, хтось без ноги, хтось без двох ніг. На території хлібзаводу був пожежний резервуар води. Це величезна ємність, кубів на 150, яка всередині була обкладена цеглиною. А зверху був люк, як від каналізації.

Нас було 6 чоловіків, 1 дитина та 3 жінки. Серед чоловіків був 1 важкий наркоман, в якого були ломки, він їх гасив горілкою, та був цілодобово п'яний. Ще він був храмий, хвора нога була фіолетового кольору. Ще був Сашко, Сашко був бугай, в минулому працював в похоронному бюро

Ми його називали Гробовщік. Сашко був фактично нашим лідером, бо майор з нами не жив, а іноді приходив, давав команди Сашкові, а Сашко керував всіма процесами. Також Сашко мутив десь горілку, її було занадто багато, бухали всі бажаючі безмежну кількість.

В сусідній кімнаті жили 2 циганки із дітьми. Діти були від 2 до 12 років, їх було багато, вони лазили скрізь, іноді босоніж. Ті циганки щодня бухали, билися та сварилися, були завжди із синцями на обличчі. Та дитина, що пішла з нами по воду, то був малий циганчонок років 10-12

Були 2 дорослі жінки та стара бабця років 80. Серед інших чоловіків був провідник, мій сусід Ігор, вже мій брат Стас, та я. Ту воду ми черпали відром, яке було прив'язане мотузкою, та наливали у тару. Кожен чоловік ніс на плечах 19л, навіть той храмий наркоман. А Сашко тащив

2 балони по 19л. Циганчонок тащив 2 по 6л, жінки по 5л. Біля люку була величезна калюжа крові, та кров не змивалася водою, яку ми розливали. Ще поруч було багато порожньої тари, яка зовні була як нова. Я цигану запропонував обміняти, бо його тара була несвіжа.

Він погодився, коли почали наповнювати підібрану тару, вона протікала, бо була дирява як решето. Я одразу зрозумів чого там були калюжі крові. Весь процес походу по воду зайняв близько 40 хвилин, 10 хвилин туди, 15там, 15 зворотній шлях. Той похід здавався вічністю

Скрізь все горіло, літаки кожні 5хвилин кидали бомби на завод Азовсталь. Працювали гради, та арта. Наступного дня по воду пішла інша зміна, їх похід теж тривав 40хвилин. Одного дня пролунав дуже потужний вибух, шаталися стіни, та підстрибнула підлога

Я піднявся на гору, виглянув у вікно, все було в хмарі пилу. Коли пил розвіяло вітром, я почав придивлятися на той двір, куди евакуювалися після пожежі наші співмешканці. На моїх очах літак в те подвір'я кинув ще 1 ракету

Від взривної хвили в нашому приміщенні вовилітали всі вікна. Які були направлені в бік того будинку. Згодом я дізнався, що в тому дворі в той час люди готували на кострі їсти. Було 18 200, вижили лише ті, хто був у підвалі. Та машина, що лежить на боці, пона кувиркалася в повітрі

На рівні 3 поверху. Я це бачив власними очима. Щодо 200, серед наших співмешканців протягом 3 тижнів, їх було двоє, всі не бойові. То були старі жінки, які померли від діабету. Сашко організовував їх транспортування на подвір'я. Згодом їх поховали у воронці.

Потім ти хлопці, які готували нам їсти пішли додому, бо вони отримали інформацію що з їх будинками все гаразд, та в тих районах де вони мешкають вже немає війни. Сумно було з ними прощатися, тому що нормальні люди нас покидали,а маргінали залишалися, від того, відсоток людей

Низького соціального статусу зростав. Згодом один хлопець Андрій повернувся. Розказав моторошну історію як він прийшов додому, а там лежали мертві його бабуся та дідусь. Померли не від поранень, скоріш за все від голоду, чи від спраги, чи від холоду. Він виніс їх тіла надвір та

Повернувся до нас. Далі відповідальність за приготування їжі, на себе взяли ті дві циганки. Готували їсти в коридорі на другому поверсі, там де була пожежа. На відео той самий Андрій в білих окулярах, 2 циганки. Ще мількав Стас

До війни, наша родина була переборлива щодо їжі, там ми їли все, навіть шедеври циганської гастрономії. Діти не наїдалися, да всі ми не наїдалися, але дітям було важко пояснити, що в нас нема їжі, та цукерок. В мене виникла ідея пробігтися по кабінетах

Кабінети вже були давно вскриті, ті хто їх вскривали, їх не цікавили цукерки та печиво, вони виносили лише алкоголь. Отже там я мав успіх, бо на той час мене цікавила лише їжа. Я знайшов 2 баки меду,2 банки варення, близько 1кг печива, кілька пачок мівіни та кілька пачок вівсяних

Пластівців швидкого приготування, трохи цукерок, 1.5 пачки вологих серветок. Отже наші діти мали сніданок, обід та вечерю. Обгризані пряники, які були вкриті сажею я їв на місці, бо мені теж хотілося солодкого. В кабінетах було дуже багато техніки,ноутбуки,принтери, кавові машини

все те, ніхто не чіпав, бо на той час коштовнішим за все була їжа та вода. В останній день, нашого перебування там 21.03.22, я збирав лід із чайників. Незабаром напишу 3 частину

Настав час писати продовження. Це найскладніша частина треду. Дуже важко пригадувати ті події знову. Довго не міг наважитися. Але, громада повинна знати рівень того пекла. Вже пишу, чекайте на публікацію



Follow us on Twitter

to be informed of the latest developments and updates!


You can easily use to @tivitikothread bot for create more readable thread!
Donate 💲

You can keep this app free of charge by supporting 😊

for server charges...